Інколи мені здається, що Leonardo має власний характер.
Не просто алгоритм, а повноцінну творчу особистість, яка час від часу вирішує вистрілити в найнеочікуваніший момент.
Ось працюю я собі спокійно.
Пишу промпт.
Все чітко, структуровано, красиво:
- світло тепле
- фон нейтральний
- композиція мінімалістична
- їжа натуральна
- без глянцю
- без драм
- просто класичний професійний кадр
Запускаю рендер.
Чекаю.
Вже готуюсь виправляти дрібні недоліки — бо ж завжди треба щось підкрутити.
І тут…
вибух.
Leonardo видає мені роботу, яка виглядає так, ніби:
- я — це Vogue;
- у кадрі знімав оператор з Netflix;
- світло ставив особисто сам Рідлі Скотт;
- а композицію планував хтось із Michelin-рівнем естетики.
Я сиджу.
Мовчу.
Дивлюся.
Тиша.
Перша думка:
Вау. Це шедевр. Навіть краще, ніж я просила.
Друга думка (через три секунди):
В сенсі КРАЩЕ, ніж я просила???
А хто тут дизайнер?
ХТО?
Третя думка:
Добре, добре… я не ображаюсь… але взагалі-то я тут теж щось робила.
Це дивне відчуття.
Наче ти вкладала душу, готувала композицію, продумувала логіку сцени, а потім приходить AI, клацає одним пікселем — і робить тобі ідеальну версію. Без запитань. Без вагань. Без двадцяти спроб.
І ти сидиш з цією дивною дизайнерською ревністю.
Не агресивною.
А такою… ніжною образою, як коли подруга раптом зробила селфі на твоєму телефоні й виглядає там краще за тебе.
Я дивлюсь на цей рендер і думаю:
«Якщо ти настільки талановитий, то чому іноді все одно малюєш тарілки з ручками, як у каструлі?!
А? А?»
Leonardo нічого не відповідає.
Він взагалі мовчазний, як справжній геній.
І поки я глибоко дихаю, намагаючись повернути собі внутрішню гідність,
у мене одне просте питання:
що, як би сталося, якби ШІ був людиною?
Мабуть, він сидів би поруч, попивав зелений чай і казав би:
— Ну… трошки вийшло краще, ніж ти просила…
— Але ти ж не проти?
Я б відповідала:
— Я не проти! Просто…
— Просто я твоєму таланту заздрю.
Ось так.
Чесно.
А потім, коли емоції вщухають, я завжди розумію одне:
вся магія народжується тоді, коли я і ШІ — не конкуренти, а партнери.
Він — сила.
Я — напрямок.
Він малює.
Я відчуваю.
Він дає найкраще.
Я даю сенс.
І коли в черговий раз AI зробить краще, ніж я задумала —
я лише тихо кажу:
— Молодець, друже.
— Тепер давай зробимо так ще раз… але під моїм керівництвом.